Романюк-Халявка Сергій Володимирович

Коротка історія з мого життя... З своїм чоловіком ми познайомились в далекому 2012 році,через рік одружилися. Жили можно сказати як усі дім робота,от тільки ніяк не виходило з поповненням у сім'ї. Обійшли купу лікарів,були у монастирях і знахарів, нічого не допомагало. В 2015 чоловіка призвали до лав ЗСУ в складі 25-ї бригади,так він відправився на фронт в зону АТО. В 2016 демобілізувався і дякувати Богові прийшов до дому неушкодженим.. неушкодженим фізично,за моральний стан не буду розповідати. Можу тільки сказати що було тяжко. По трохи почали повертатися до звичайного мирного життя,будувати плати,ставити нові цілі і йти до них неймовірною працею,але ми знали заради чого. Так до початку 2022 року ми досягли майже всього про що мріяли,в осени 2021 дізналися що станемо батьками,сказати що щастя було через край,це означало збрихати. Ми просто сприйняли це як само собою розуміюче. Ми просто оберігали цей дар долі як саме цінне у всесвіті. Так це і є саме цінне. З ростом живота росло і щастя,усвідомленість що це дійсно правда і хвала Богу що послав нам таке довгоочікуване щастя. Ми чекали довгих дев'ять років на первістка. Чоловік був на кожному прийомі у лікаря,бачив кожне УЗД,був неймовірно щасливий. Піклувався про мене,оберігав від усього,ми жили наче у власному всесвіті в якому все встало на свої міста.Але потім все це щастя перервала звістка від друзів,спочатку с Києва,потім Харків...Ми прокинулася від телефонних дзвінків та повідомлень у нас вибухи. Я пам'ятаю як задзвонив у чоловіка телефон,я так погано спала і перша моя думка хто ж там телефону у ночі,потім на мій телефон почали приходити смс,я як прочитала так закричала гукаючи чоловіка,кричала що харків бомблят,він відповів Києв також,прийшла паніка. Чоловік не роздумуючи зібрав речі і поїхав в бригаду,в якій проходив службу в часи АТО. Я пам'ятаю як клала йому фото з УЗД в документи і стримувала сльози,що б його не засмучувати,він так не любив коли я плачу. Так йшов місяць,другий,третій... війна не закінчувалася і навіть не думала кінчатися. Народжувала я вже сама,так як чоловік не міг приїхати. Потім уже на випуску з пологового його таки відпустили і ми зустрілися,якихось три дні ми були разом,були в трьох. Я пам'ятаю як ми лежали на ліжку і дивилися на наше янголятко яке мирно спало в кроватці,я тоді сказала невже нас справді тепер троє,на що чоловік відповів що досі не вірю.. . Я пам'ятаю якими очима він дивився на доньку перед від'їздом,як тримав її маленьку ручку.. і як казав що краще б я не приїздив,я зі сльозами спросила чому? Нащо він мені відповів тепер так не хочу їхати... Тоді ми бачилися в останні,через місяць він загинув... Цей день став найстрашнішим,найчорнішим днем мого життя. Невіра,відчай,страх,розгубленість все це разом навалилося на мене наче камінням з неба. Так я залишилася сама з місячною дитиною на руках,донька так схожа на нього,я все думаю як би він радів. Він завжди говорив Україна буде за нами або все буде Україна. Говорив нам відступати нікуди,у нас за спинами ви,наші жінки та діти.