Носков Євген Олегович

Він був гранатометником-розвідником з позивним "Шаман" в 46 ДШВ. Його не мали призивати, бо він астматік, але він був наполегливим. В нас було дуже сильне кохання, яке буває один раз в житті. Перебуваючи за 700 км один від одного ми спілкувалися по 6 годин в день. Вирішили одружитись, дзвонив кожного дня моїй донечці, в них був сильний зв'язок. Я вчила його тактичної медицині, дуже за нього переживала, а він казав, що не має права померти, бо тепер в нього є справжня сім'я - "найкраща без 5-ти хвилин дружина і донечка Поля", "ми обов'язково зустрінемось в наступному житті, бо в нас зв'язок". Перед його виходом на першу бойову я приїхала до нього в Житомир. В нього так світились очі, він був дуже щасливий, бо все життя був дуже самотній. Він забув годинник і я забрала його собі. Досі на руці в мене. За неділю до весілля мені подзвонив побратим і сказав, що мого Жені вже нема. Я шукала його в моргах Дніпра, це був ад на землі. Я мала стати дружиною, а не вдовою. Якось друг його сказав, що про нашу неймовірну історію кохання напишуть книгу, тепер пишуть тільки про його Героїзм. Йому присвоїли орден за мужність Б. Хмельницького 3 ступеня, і нагороду за мужність 1 ступеня від бригади. Він помер в Благодатному витягуючи полеглого командира. На свій день народження я отримала речі з моргу, всі в крові, обіймала бушлат, підшоломник, а по мені текла його рідна кров. Цей день я провела на кладовищі.