Василянський Максим Геннадійович

17 березня 2022 року наше життя розділилося на «до» і «після». Цього дня я втратила свого чоловіка Максима. Він загинув у Мар’їнці, захищаючи Україну.

Він був не просто військовим. Він був моїм чоловіком, коханою людиною, татом наших дітей. Людиною, з якою ми будували плани, мріяли про майбутнє, виховували дітей і просто жили своїм життям.

Я ніколи не забуду той день і той біль, який неможливо описати словами. Разом із ним ніби частина мене залишилася там, на війні. Але життя продовжилося — заради наших дітей. І тепер я стараюся бути для них і мамою, і опорою, і нагадуванням про тата, якого вони мають пам’ятати не лише з фотографій.

Війна забрала в нас найдорожче — чоловіка і батька. Але вона не забере його з нашої пам’яті.

Максим назавжди залишиться в наших серцях. У серцях своїх дітей. У кожній нашій згадці. У кожному дні, який ми проживаємо.

І скільки б років не минуло, для мене він завжди буде не «колись», а мій чоловік. Мій Максим. Наш тато. Наш Герой.

17 березня 2022 року для мене назавжди стало днем, після якого життя вже не було таким, як раніше. Є життя до цієї дати — і є життя після.

Цього дня я втратила свого чоловіка Максима. Він загинув у Мар’їнці, захищаючи Україну. Він пішов виконувати свій обов’язок і вже не повернувся додому.

Для когось він був військовим. Для мене він був чоловіком, коханою людиною, моєю підтримкою. Для наших дітей — татом. Людиною, яка мала ще стільки всього прожити, побачити, зробити, обійняти своїх дітей, побудувати наше майбутнє.

Після його загибелі залишилися не тільки фотографії та спогади. Залишилися його речі, його голос у пам’яті, знайомі слова, моменти нашого життя, які тепер мають зовсім іншу ціну. І залишилися діти, яким я щодня нагадую, яким був їхній тато.

Найважче — продовжувати жити, коли людина, з якою ти уявляла своє майбутнє, більше не може бути поруч. Але я живу. Заради дітей. Заради нього. Заради того, щоб вони знали і пам’ятали свого тата не лише як людину на фотографії, а як люблячого батька, чоловіка і справжнього Захисника.

Війна забрала його життя, але не змогла забрати його з нашої пам’яті.

Минуло вже стільки часу, але біль не має календаря. Можна навчитися жити з ним, можна посміхатися, працювати, виховувати дітей, будувати життя заново… але неможливо просто забути.

Максим назавжди залишиться частиною нашої родини.
У наших дітях — його продовження.
У наших спогадах — його голос і посмішка.