Сова Владислав Вадимович

Молодший сержант Сова Владислав Вадимович, позивний «Сова», командир 3-го відділення десантно-штурмової роти 1 батальйону 37 ОБрМП, загинув 5 червня 2023 року виконуючи бойове завдання у Донецькій області, неподалік н.п. Благодатне. Боєць отримав смертельні поранення під час штурму. Йому назавжди 20 років ВЛАДИСЛАВ народився 24 листопада 2002 року в селищі Губиниха Дніпропетровської області. Середню освіту здобув у Губиниській ЗОШ номер 2 ( зараз Губиниський ліцей), яку закінчив у 2020 році. За час навчання у школі, активно приймав участь у святкових шкільних та міжрайонних спортивних заходах, захищаючи честь школи і селищя, в результаті яких команда не раз отримувала призові місця. В старших класах почав цікавитися бойовими мистецтвами та відвідував клуб змішаних єдиноборств «SIKARIO». У своїх спортивних починаннях досягав поставлених цілей. Владислав мріяв створити із своєю нареченою Софією родину . Вони разом навчались в одній школі і були знайомі ще з малечку. «Я пам’ятаю як вперше побачила його і одразу відчула щось не звичне в середині. Ми подобались один-одному будучи ще в молодших класах, але парою стали коли були вже дорослішими. Він був людиною в якій я була впевнена, справжнім чоловіком, який завжди захищав і допомагав слабшим. Його почуття справедливості було керівною силою у всіх його рішеннях і саме це спровокувало його думки долучитися до захисту Батьківщини. Я була по справжньому щаслива з Коханим і наші теплі спогади досі зігрівають мене. На жаль, доля не подарувала нам багато спільного часу, але за декілька років ми встигли багато зробити, хоча, на жаль, найголовнішої нашої мети (виховати діток) недосягли…не встигли. Коханий завжди говорив, що треба здобути спокій на рідній землі аби він міг бути впевненим у наступному дні та спокійно спати знаючи, що доклав свої зусилля до перемоги. На жаль, війна для нашої родини ніколи не скінчиться, адже більше наша сім‘я ніколи не буде повноцінною. Я чекаю його не дивлячись на усі обставини, я чекаю його уві сні кожної ночі адже він був і залишається моїм Всесвітом не дивлячись на простір та плин часу» У Владислава залишились мама - Олена, тато-Вадим, молодший брат - Назар дідусь та дві бабусі. Владислав багато часу проводив із молодшим братом і у вільний час любив пограти з ним у LEGO та вчити братика боксувати, аби він міг захистити себе. «Ми пишаємось нашим сином,він Герой України. Ми дуже сумуємо за нашим Владіком. Немає гіршого для батьків, ніж пережити своїх дітей» -говорять найрідніші люди, що виховали справжнього чоловіка. Закінчивши школу, Владислав, вступив до Дніпровського коледжу залізничного транспорту та транспортної інфраструктури. За час навчання у коледжі був активістом та старостою групи. Один із його одногрупників згадує: «Владислав завжди був не як всі. Просто чудовою людиною, яка завжди підтримає у будь-якій, навіть самій складній проблемній ситуації, яку начебто неможливо вирішити. Завжди був спокійним, веселим , добрим і душею компанії. Іноді у нього були такі фразочки, на які він не звертав увагу, а нам всім так було смішно. На жаль війна забирає найкращих із найкращих, яким і був Владік.» Після початку повномасштабного вторгнення , усі думки Владислава були лише про захист Батьківщини задля кращого її майбутнього. Незважаючи на заперечення його рідних, Владислав наполягав на вступі до лав ЗСУ. На той час йому було 19 років та він з нетерпінням чекав двадцятиріччя аби отримати дозвіл для вступу. 24 листопада 2022 Владиславу виповнилось 20 років і вже 7 грудня 2022 року матір Олена, батько Вадим та наречена Софія, провели його в районне ТЦК і вже 8 грудня Владислав підписав контракт. Після навчання вступив до омріяної бригади морської піхоти (37 ОБрМП) За короткий час служби відмінно себе проявив та отримав звання «молодший сержант» та став командиром 3-го відділення ДШР. Його згадують, як відповідального, розумного, зацікавленого та цілеспрямованого бійця, який мав авторитет серед побратимів. Владислав був справжнім патріотом і завжди казав: « ТИ НЕ ПОВИНЕН СТОЯТИ НА СМЕРТЬ, ТИ ПОВИНЕН ЖИТИ, ЩОБ БОРОТИСЬ» Владислава поховали у рідному селищі. Удома на нього чекали батьки, молодший брат, наречена з якою незабаром мав одружитись та рідні. «Він був наполегливим, вірним своїм поглядам чоловіком, який, не дивлячись на свій вік, зробив мужній та гідний вчинок» - говорять рідні. ВІЧНА ПАМ‘ЯТЬ ТА ШАНА ГЕРОЮ! НАВІКИ З НАМИ В НАШИХ СЕРЦЯХ!