Півень Валентин Олександрович

В перший день війни - 24 лютого, не задумуючись про рідних: про жінку, про маленьких діточок, про батьків, які його дуже люблять, зібрав рюкзак і пішов у військомат. І так зробили багато чоловіків, бо вони твердо знають, що це є їх обов'язок - захищати країну від російської мразоти, яка напала. Із них багато військових, та майже всі пройшли тяжку "школу" АТО, після чого в них дуже загострене відчуття справедливості і мозок працює не так, як у простої людини. В цьому нам їх ніколи не зрозуміти. В той час ніхто про гроші даже не думав. Такі військові не зможуть сховатися по якихось причинам, та і не захочуть, бо вони то і є справжні патріоти України. Дуже боляче і гірко від того, що не задумалися про своїх рідних: жінка могла бути такою щасливою і ще отримати багато квітів і щасливих сюрпризів, діточки щасливі від того, що татко рядом з ними і приносить їм солодощі, батьки щасливі від того, що у сина хороша родина і все в нього добре. Але зроблений такий вибір, з яким рідним було тяжко змиритися. Вибір зроблено. Далі почалося зовсім непередбачуване, ніхто не очікував, що попаде в саме пекло, в справжньому сенсі цього слова ПЕКЛО, в якому звичайному людському організму просто не вижити. Про це військові не розповідають, тримаються із останніх сил. А деж їх взяти ті сили, коли: нормальної їжі - нема; відпочинку - нема; сплять по 2 години на добу, а більше і не можуть спати, бо цілодобово постріли і весь час в напрузі; води напитися - також нема, іноді бували випадки, що воду набирали з калюжі, через бинтики очищували, щоб хоча би чайку попити; покупатися зовсім мови немає, місяцями немиті, 14 вологих серветок хватає для того, щоб все тіло протерти. А в щоденних стресових воєнних днях, як ви думаєте, в них нічого не болить ? І голова постійно болить, і зуби болять і багато ще щось болить, таблетки п'ють жменями, а вони вже не допомагають, бо організм вже не реагує на них. І так в постійному болю захищають нас. Другого вибору у них більше немає. А їм говорять стійте, бо заміни вам не буде. Виходить наші військові стоять на сході в самому пеклі на виживання. І при цьому вони чітко розуміють і знають, що не всі повернуться додому живими, майже ніхто. Наскільки вони сильні духом наші захисники, наші Герої. Синок говорить: "А хто вас, мам, буде захищати, як не я. А що дітям потім скажуть, що татко сховався". Але від такого темпу життя втрачають сили, та і реакція вже не та. А багато чоловіків ховаються, їдуть на західну Україну, бояться, що їм прийде повістка з військомату і скільки сорому хватає писати, що мобілізовані пішли заради грошей. А спробуйте самі в таких нелюдських умовах такі гроші заробити, вони їх не заробили, вони їх вистраждали. І ніякі гроші не замінять діточкам татка, дружині чоловіка, якого вона любить до сих пір, а батькам синочка, які тепер не знають як без нього жити далі, і як тепер жити ніхто не може підказати, життя немов зупинилося. У людей свята, жарять шашлики, їм весело, фотографують квіточки, природу, виставляють у соцмережах, ніби то нічого не сталося, ніякого горя нема в країні, життя прекрасне і вони радіють цьому життю. Святкуйте, то ваше право, заборонити вам ніхто не може, але хоча б майте совість - не виставляйте напоказ фото в соцмережах, як вам радісно і щасливо. Мені здається, що це все зараз не на часі. Бо у багатьох людей скільки горя, яке неможливо пережити. Нічого не хочеться: ні музики слухати, ні телевізор дивитися, новини вже не цікавлять, ні свята святкувати, ні в гості ходити, навіть з людьми бачитися і спілкуватися. Бо в голові тільки одні думки, від яких неможна позбутися і тупік… Як далі жити …. Коли один раз на добу був дзвінок, якого дуже чекала і переживала: "Привіт мамуль, як ви там!" І уже на душі легше. А тепер дзвінка нема, голос його уже ніколи не почую, 28 років ростили, любили, оберігали, переживали і все…. кінець…. Говорять, коли народжуються два сина, то два крила у матері за спиною. Як же боляче усвідомлювати, що у мене вже одного крила немає. І вже не полетиш… Живеш так, автоматично, ніби в темряві, і не знаєш, коли знайдеш вихід, навкруги пустота…. Всі говорять Герой, Герой, але ж для мами потрібен ріднесенький синуля, а не Герой. І так, мені здається буде постійно, бо куди не глянеш, все нагадує про нього, про мого ріднесенького Валюшу. Я його дуже люблю і в моєму материнському серці мій Валюша буде назавжди.